Арон Копштейн

1

‍

Падает тень бомбовоза на черную землю крестом.

Всадники скачут. Пыль пролетает степная.

‍

2

‍

У самого Черного моря раскрылся город Херсон —

Детство мое, улица Насыпная.

Что я запомнил? Серую воду Днепра,

Взрывы снарядов, плач сумасшедшей старухи.

Кровь на прибрежном песке, хриплые крики «ура»,

Сырость подвала, матери теплые руки.

Над городом хмурым сбираются тучи и гром.

На расстояньи годов кажутся тучи стальными.

Так начинается память о детстве моем:

Тяжко топочут солдаты. Дети бегут за ними.

Так начинается память о детстве моем.

‍

Глупое сердце мое сжимается острой бедой.

Остроконечная каска, штык за плечом,

Фляга, налитая нашей днепровской водой.

Как тяжело восходить раненой алой заре!

Звезды на штык напоролись, в небе снарядная копоть.

Стража на Рейне, зачем ты стоишь на Днепре?

Стража на Рейне… Тучи. Ветер. И топот.

‍

3

‍

И вот в приднепровский город приходят красноармейцы.

Наши простые ребята в порванных сапогах.

И нам показалось — солнцу скажешь: «засмейся!»,

И ляжет улыбка на наших сыпучих песках.

Красноармейцы ушли. С ними пошел мой брат.

Товарищи провожали, мама желала счастья.

Красноармеец Копштейн не возратился назад.

(Что ж, я недаром служил на Дальнем Востоке в мехчасти).

Яков, мой брат, ты в Варшавском уезде зарыт,

В польской земле, в неоплаканной братской могиле.

Яков, мой брат, твое тихое имя звенит

В сердце моем, в поступи нашей и силе.

Ты лежал не в гробу, ты без гроба лежал на земле,

На зеленой земле ты лежал и как будто смотрел в облака.

Вот я вырос, и детство мое кажется в пасмурной мгле.

Но тебя я забыть не могу, и печаль моя высока…

‍

Я присягаю тебе, Яков, убитый мой брат,

Сердцем моим и стихом, пушкой моей и мотором,

Что никогда не пройдёт немецкий солдат

Над нашей рекой, по нашим горячим просторам.

Я присягаю тебе, Яков, убитый мой брат.

‍

Мне снилось детство — мой печальный дом,

Колючий куст, заглохший водоем.

Мне снилась родина.

И тиф сыпной

Шел по Волохинской и Насыпной.

Мне долго снилась горькая вода.

Солдаты пели:

«Горе — не беда».

И шли по улице.

И версты шли.

Тяжелые. Покорные. В пыли.

Я помню эту улицу.

По ней

Вели усталых, выцветших коней.

Мне снились заморозки на заре

И полночь, душная, как лазарет.

Еще я видел желтые листы.

И ты мне снилась. Ты мне снилась. Ты.

Всю ночь чадили свечи, и всю ночь

Тебе хотел я чем-нибудь помочь.

Но ты спала, подушку обхватив,

И жег тебя горячкой черный тиф.

Как я забуду этот бред и зной,

Немецких офицеров за стеной.

Был вечер. Ночь. И умирала мать.

Зачем я должен детство вспоминать?

Мені ввижалося, що я потрапив

У ту країну, де немає мрій,

Де під важкими шинами розчавлено,

Де у густому димі вже знекровлено,

Де у льохах мокричних випито

Малу і кволу молодість мою.

Я був юнак у тій країні.

Очі

Мої запали, 

а шорстке волосся

Стовбурчилося вгору.

Гострі вилиці

Здавалося, прорвали шкіру.

Я блукав

По вулицях, освітлених, мов ранок.

Голодні очі падали в вітрини.

До мене набивалися ковбаси,

Щоб я їх з’їв.

Повзла на мене шинка,

Але її, напевне, не пускала

Заслона кришталевого вікна.

В моїй кишені був тоненький томик.

Поет писав про радості кохання,

Що в нього в серці є прекрасний столик,

За столиком, на дивних табуретах

Гуляють панночки в шовкові карти

І Клара все в поета виграє.

Я боязко тримав тоненьку книжку,

Вона ж бо врятувалась тільки дивом

Від полум’я костра. У тій країні

Палили книги, нищили картини —

У маревній картині сна мого…

Я йшов по вулицях. Йшли паничі

Мого, приблизно, віку. В них мундири

Були коричневі, мов грязь у жовтні,

Коли виходиш з чорного підвалу

І дивишся на рештки від калюж

Під сонцем заходу, під мертвим сонцем.

Я продавав брунатним паничам

Маленькі пачечки для насолоди.

Вони презирливо жбурляли пфеніг,

Ішли, прицокуючи чобітьми,

А нишком, так, впівока, щоб ніхто

Не бачив, щоб ніхто, ніхто не стежив

Я розкривав тоненьку книжку Гейне

Й читав про світову задуху, про любов.

Мені ввісні хотілося любити,

Я теж хотів знайти лукаву Клару,

Щоб виграла у мене. Та нікого,

Нікого не було. Й нічого не було.

Я йшов додому. Цілий день у хаті

Горіло світло.

Треба щаблів двадцять

Пройти, піти печерним коридором,

Тоді потрапити в мою кімнату.

‍

Була весна.

Неправда.

Не було

Весни,

бо під землею завше хмари,

Бо під землею не бува часу,

Нічого не буває тільки морок.

‍

Тоненька скибка вицвілого хліба,

Намащеного сірим маргарином,

І кружка жовтої іржавої води —

Усе моє багатство. Й томик Гейне. 

‍

Коли я підіймався вгору, хмари

Мене оточували. Сяйні магазини

Перетинали путь мені. Й багаття

На вулиці. Гладкий студент кричав:

„У славу нації". А всі мовчали.

‍

У тій країні мріяли в кайданах,

У таборах, у камерах. Колишній

Вантажник, вождь, товариш Тельман,

Ходив

По камері —

і мріяв.

Та й не тільки.

Там ткали саван і вплітали в нього

Прокльон, І мріяли. І здійснювали мірії.

А я не знав, куди мені піти,

І я пішов на річку.

‍

На мосту

Гуляли пари, плакала музика,

Сміялися жінки і плив туман.

‍

Рудий і конопатий поліцай

Прогнав мене. І я пішов під міст,

Де спочивали діти і старці,

Тривожно схлипуючи увісні,

І пфеніги тримаючи над серцем.

Я впав у воду. Потім я поплив.

Я бачив, як пливли розбухлі трупи,

І я пішов під воду. На мосту

Гуляли пари, плакала музика.

‍

А потім я прокинувся. У нас.

В своїй країні. Нашій. Світлозорій.

Пливли баркаси в голубому морі

І місяць на світанку тихо гас.

Чабан на березі отару пас.

Ішли жінки. Змінялися дозори.

І я сказав: 

— Так, я помщусь за вас, Товариші, 

з якими бачив горе

Хоча б увісні!

Гуде хода історії.

Живуть більшовики. Настане час.

‍

І я сказав: „Спасибі! Я живу,

Вихожу вранці на ясну траву".

Я говорю, що я помщусь за вас.

Живе компартія. Настане час.

‍

Я в Примор’ї стрічаю світанки, —

Скоро знов у дорогу мені.

Недалеко від озера Ханки

Українські лунають пісні.

Добираючи слово до слова,

Прислухаюсь до пісні весь день

І повторюю знову і знову

Всі уривки знайомих пісень.

Серед сопок Приморського краю

Раптом склалася думка ясна,

Що свою Батьківщину я маю

І єдина для мене вона!

‍

Та земля, на якій народився,

Де біжать у Дніпро ручаї,

Де я рідної мови навчився

Й не забуду ніколи її.

Тим я виріс до всього цікавий,

Що в дитинстві моїм, вдалині,

На Волохинській вулиці трави

Устеляли дорогу мені;

Що в затонах ріки Кошової

На світанку я рибу вудив,

І цвітіння весни степової

Я на ціле життя полюбив.

‍

Може я не приїду додому,

Може долю я маю таку,

Що звалитись моєму шолому

На чужому, сухому піску.

Чи в манчжурськім впаду гаоляні

І зімну його тілом важким,

І тоді я згадаю востаннє,

Що на світі я був не чужим!

‍

Ні, не хочу я більшої слави,

Тільки б пам’ять мою зберегли —

На Волохинській вулиці трави,

Над Лиманом високі вали.

‍

«Отец лежит в аллее роз…» А. Блок

‍

У січні вмер отець. Горбаті гробарі

Прийшли увечері й сиділи до зорі

Без каганця, у місячному сяйві,

Такі непевнІ, недоречні, зайві.

Покривлена відтулина вікна

Світила нарочито — неспокійно,

Отець лежав. Пожовкла сивина

Скуйовдилась. І ніч летіла кіньми,

Запіненими, хмарними. І потім

Ковтав я воду спраглим чорним ротом.

… І скинули у яму. Десять рук, 

П’ять черепів і вісім ніг. Каліку

Сховали з ними. Тишина навкруг,

Напружена, широка і столика. 

На цвинтарі в могилі десять рук …

Візьміть мої довгасті крепкі руки, 

Все заберіть — і погляди і рухи. 

Я все таки, я все таки не вмру. 

У січні вмep отець. Я не знайду

Могили. Я приїду, може, в серпні,

Відчую серце, кляте і нестерпне,

Світання в яблуневому саду, 

бо я не в вмру, хоч силу забери,

Склепи зіниці, зупини дихання, 

І хай не йдуть спокійні гробарі

Чекати на підводу до світання, 

Що навіть мрець відчує: вже кінець.

Багато років тому вмер отець.

‍