Раїса Троянкер

Все было очень просто.

Проще не может быть.

Ночь подавилась злостью

Все без разбору забыв.

Был истеричен воздух,

Весь городок в тревоге,

Словно опущены в воду,

Зябко дрожали ноги.

Кто-то плохое задумал,

Нечего пить и есть,

Маленький город Умань,

Конный махновский разъезд.

Ночи лицо побледнело —

Два сочетания красок

Красное — с ласково-белым

Белое с огненно-красным.

Город в погромной горячке

(снежные хлопья за шею),

Кто-то пронзительно плачет

Крестится „я не еврей”.

Ужас был черен, как уголь,

Кровью забрызгана блуза

Смерть лишь за то, что смуглый

И плохо сказал „кукуруза”.

Спокойно затворы цокали,

Кровавилось милое тело

И только пенснэ без стекол

Скептически ночь оглядело.

Сердце сегодня метелится

Вьюжное сердце — как лед.

Это было в метелицу,

В бурный двадцатый год…

Маленька, презирством запльована Голта,

А може, Бердичів? Не пам'ятаю...

Розбурхані спогади у грудях бовтают

Встають. Зникають.

‍

Вузькі неметені вулиці.

Страшна туга маленьких містечок,

Коли печаль до стін тулиться

І в чотири години уже вечір.

‍

Мамине життя. Брудні перини.

Бакалійна крамничка. Голодні діти.

Колись струнку молоду спину

Зігнула за п'ятаками гонитва.

‍

І вмерла мама. Не було квіток.

Терпких троянд і мотивів Моцарта.

Тільки запам'яталось, сказав хтось:

— Вмерла стара тахтарка.

‍

Прийшов старий, рудий служка.

Прокричав над мамою якусь молитву,

Вечірні тіні гаптували смужки, —

Якийсь чудний стародавній витвір.

‍

Старі євреї не йшли, а бігли.

На чорних марах коливалось тіло.

І мертвий день без кінця скиглив

Над тілом закостенілим.

‍

Мамо, тебе поховали просто.

Старі євреї не йшли, а бігли.

Надворі літо переходило в осінь,

На чорних марах коливалось тіло.

Рауаг Рабурові Зейлеру ЖаксонуНезабутньому Леонідові Джордані

‍

Пам’ятаєш місто маленьке

на далекій, глухій провінції,

де не чути трамвайного дзенькоту,

де любов переллята за вінця.

‍

Пам'ятаєш — маленький цирк

і мене — укротительку звірів.

Не забути хвилин цих,

невимовно болючих і щирих...

‍

Пам'ятаєш — притих партер,

(за першим дзвоником другий)

И ти об ноги мої тер

Шкіри своєї смуги.

‍

Пригадай золоті сни,

Мій німий, смугастий любовнику,

Пригадай після виступу ніч,

Таку страшну й молитовну.

‍

Я у клітці.

Тиша густа.

Лапа твоя на моє стегно.

(там і зараз, біля живота

Хрестик, синьо-таємний).

‍

Пам'ятаєш

У цирку була

Молода й запальня тигриця.

Я її укротить не змогла —

І пішла,

Бо коритись — не личить.

‍

Пам'ятаєш — виступ останній

І анонси — „новий укротитель“.

Ти відчув те прилюдне прощання

І дивився очима розбитими.

‍

Грав Джордані, як завжди тустеп

І од музики злий і напругий

Ти об мене з розпукою тер

Шкіри своєї смуги.

Ми провели закляту гру.

(як згадаю — жахаюсь сама).

Навіть ворог мій — комік Штрулеп

В хвилюванні пальці ламав.

‍

Було тихо в людській юрбі.

Наче й публіка чула кров.

Після нашого виступу вбивсь

Молодий акробат Гро.

‍

Я забула далеке місто

І малесенький цирк на провінції.

Але в пам'яті ти когтистий,—

І любов переллята за вінця.

‍

Велике місто.

І в зоосаді

Мужчина коханий

сказав —

„Глянь, он красивий тигр“—

І так розпачливо,

і так тмяно

Я закричала:

„Ти“.

Ти впізнав і твої вуста,

(Я відчула, мій Зеро, я знаю),

Як останнього вечора, так

Тричі сказали — „Рай-я“.

То була золота гроза

Нині складаю вірші.

Директор зоосаду писав: —

„Тигр хворий. Здоров’я гіршає“.

‍

Київ, р. 1927

‍

‍

Тато мій замучений і тихий,

Горбоносий стомлений єврей.

Він од кашлю ледве-ледве диха

І вночі шепоче: „вей, вей, вей“.

Все життя він марив лиш про спокій,

А на скрипці скиглив у пивних,

Пропливали каламутно роки

На човнах діравих, життьових.

Але тато не згубив надії

Про Сіон синяво-золотий.

Каже він: „душа єврея мрійна

В ньому мусить жити і рости“.

Каже він, що я чужа й далека,

Бо мезузу й тору не люблю,

Бо не марю про сіонську спеку,

А в ячейку ввечері хожу.

Тату, тату. Ханаан далекий

Казка, мрія, вигадка чужа.

Я працюю на заводі „Века“

Й жовтенятко в мене дитинча.

Я не знаю водів Іордану,

Смутку кедрів і легенд старих

Про Мойсея і верхи Ливану,

І пісень про згаслих, неживих.

А колись старе умре й потоне

І Сіон не буде голубим.

Він зміняє кольор на червоний

І постука у комуни дім.

А тепер я знать його не хочу

Ти ж мене, татусю, не клени.

Хай твої, од сліз погаслі очі,

А мої ж веселі і ясні.

Я працюю на заводі „Века“

Й жовтенятко в мене дитинча.

Голубий Сіон мені далекий,

Як легенда давня і чужа.

‍

Мене тато прогнав і прокляв

бо у мене дитина од „гоя”.

Він казав, щоб упала земля

попід нами, Оленко, з тобою.

‍

Тато мій! він такий старий,

як пожовклі листки Талмуду.

Плаче він: „ой на доньчин гріх

будуть з мене сміятися люди.

‍

О, прокляте, прокляте дівча,

Не хватило для неї єврея“.

І у нього сльози в очах,

В бороді — срібляному инеї.

‍

Мама плаче: „у неї Оленка

не Дебора, не Лія й Нехама“.

Ах, я знаю, для мами сивенької

Це велика, велика драма.

‍

Моя рідна стара матусю!

в неї руки в лушпинню од риби,

бо вона куховарити мусить,

заробляти шматочки хліба.

‍

А в Оленки синь у очах

і русяво-біле волосся.

Що то скаже моє дівча

На запитання „нація” гостре.

‍

І не може тато простить,

що у мене дитина од „гоя“.

Ну, а мама сказала: „ти

та прийшла б коли-небудь із „тою““.

‍

Так, як, бувало, старий балагула

од станції віз, за годину верству проїжджаючи,

Вечір тихенько і сумно наспівував “люлі”,

В синю колиску за обрій поклавши

Натомлених сонячних зайчиків.

‍

Чорні колеса, немов ненажери великі,

пили болото і хлюпали, бризки пускаючи.

Плентавсь старий екіпаж, як одноногий каліка,

і спали в колисці за обрієм сонячні зайчики.

‍

Скоро містечко. (Воно як салоп старомодній,

весь в нафталіні, із скрині старої здобутий.)

Очі будинки примружать трахомні й голодні,

очі, в яких причаївся одвічний столітьовий смуток.

‍

Хлюпає колесо. Нужмо, старий балагуло!

Швидше! Скубни за руді, заялозені віжки.

…Перший будиночок. Вивіска. “Янкеля Сімона Гула

заля для стріжки, завіжки та бріжки”.

‍

Далі будинки — похилі, сліпі ліліпути.

І виситься тільки камінна стара сінагога.

Здається, вона це зробила сусідів сліпими, розбутими

во ім’я свойого старого, безглуздого бога.

‍

О, Шолом-Алейхем! — одвічний приют ортодоксів!

Все на Месію чекаєш, пейсатий меламед Авруме?

В день Іом-Кіпура молишся богові й постиш,

про Мордохая читаєш на Пурім?

‍

І швидше за мишу прудку пробіжить по завулочках чутка:

“До нашого шамеса з Харкова донька приїхала”.

А в шамеса очі наповнені слізьми і смутком

і буде старому така несподівана втіха.

‍

Ось він в старих окулярах, нитками зав’язаних,

в жовтому талесі, синій єрмолці і босий.

Сильно хвилюється. В голосі чується — спазми.

Тато старий і безсилий, як стомлена осінь.

‍

— Приїхала донька. Дитина кохана й ворожа.

(А двоє синів біля Криму, на землю давно переїхали —

єврейські селяне, а шамес сивенький не може.

І очі старого наповнені слізьми і смутком).

‍

Вечером синім, суботнім, овечим

тато читає старе, як життя, п’ятикнижжя.

З журою буду дивитись на стомлені плечі.

Погляд у батька стає і суворий, і ніжний.

‍

Жаль до старого і трохи любови на серці,

може примусять лишитись в містечку на тиждень.

Малка стара поштуватиме рибою з перцем,

кугіль пектиме і курку єдину заріже.

‍

Я — комсомолка, але не соромлюсь любови до тата.

Тільки од болю за юних нервово ламаю цигарки.

Вечором тихим, як тигрова шкура смугастим,

мріяти буду про гомін, редакцію й Харків.

‍

Їхати буду на станцію в радісний вечір.

Просто в обличчя липневий закоханий вітер.

Треба повітря в гнилизну маленьких містечок,

треба повітря!

‍