Лібер Рабінович

Там де жорстка тирса

Вічно шелестіла,

Виростає вгору

Колектив колоній.

Чуєш, онде, чуєш.

Не іржуть там коні.

Голос той — потужний,

Не воловий голос.

Там тривожать тишу

Трактори довкола.

Чую в слові „трактор"

Силу перемоги.

Цілину він горне

В чорні перелоги.

Трактором керує

Шая бородатий,

Що в містечку вічно

Знав — старе латати.

Скільки літ він мріяв

Бути селянином!

Вірив: прийде час той —

Ми на степ полинем.

Там десь у містечку

Сірий клаптик неба

Вигляда похмуро

Мов обличчя в ребе.

Вулички вузенькі

І хатки іржаві.

Глянеш іздалека —

Сором серце давить.

Шая проклинав все.

„Все ж надійся, Шає,

Жди і сподівайся,

Як іще душа є“ —

Завжди говорив він

Нишком сам до себе.

Кулаком з докором

Потрясав на небо.

Дні як коні линуть,

А за ними роки,

І побачив врешті

Шая степ широкий.

І трьома плугами

Шая ріже поле.

Пахне смачно, пахне

Синій дим автоли.

Синій дим розносить

Степом вільний вітер.

І зідхають жовті

По долинах квіти.

Сонце усміхнулось

Зором промінистим.

Шая трактор водить,

Шая — трактористом.

‍

В хвилях сосон спить Полонне

Бакунівка спить моя…

Місць забутих миле лоно

Скоро скоро стріну я.

‍

Рідні, милії долини,

Вас побачу скоро знов!..

Ялиновая Волине,

Розлучились ми давно!

‍

Ах зустрінь мене привітно,

Огорни в свою блакить!

І весна вже знаю, квітне,

Наливаються бруньки...

‍

Іду... Знаю не застану

В хаті рідної душі,

Вже мене не стріне мама:

Мати мертва... всі чужі.

‍

Де, ви рідні!.. Брат убитий

Десь лежить в Галичині…

Знаю — нікого зустріти,

Лиш портрети на стіні.

‍

Знаю я... Та гетьте думи,

Мрії сонні і сумні.

Серця невгамовні струни,

Так тривожно не бреніть!..

‍

Розтягайся, путь-дорого,

Понеси у синю даль,

Оджени мою тривогу,

Невимовную печаль!

‍

При дорозі, де гуляють бурі,

Де вітри цілують неба синь.

Під снігами срібними понура.

Вбога заховалася хатинь.

‍

В хаті сподівається на сина

Удова сліпа і бідна Хана.

Тільки вітер їй словечко кине,

Тільки хуга в її очї гляне…

‍

— Де ж він? Де він? Чому не приїде.

Хлопці повернулися давно вже.

— Скоро прийде, — кажуть їй сусіди,

— Привезе його бал-голо Мовше.

‍

Жде вдова в оселі своїй сірій.

Сумно скрізь. Мов арфа дзвонить тиша

Бігають, гризуться наче звірі

В нору із нори голодні миші.

‍

Скрізь по стінах, по обдертій стелі

Вимальовує мороз узори;

На всіх вікнах срібні квіти стелить,

Огортає шкло у шовк прозорий...

‍

Мчать хвилини наче птахи в вирій.

Тишина .. Ані людського згуку.

Удова самотня іще вірить.

Жде. Рукою розтирає руку.

‍

Цілий день сидить все коло груби

(На колінах гріється і кицька)

Цілий день шепочуть сині губи:

„Ой, верни мені, ребойно шлойлом, Іцика.“

‍

„Боже, ти лякаєш мене, боже,

Аx, лякай та тільки не карай же.

Я — жива та на мерця лиш схожа.

Твого сонця я не бачу майже.

‍

„Чим я проти тебе согрішила,

Що караєш завше мене, боже,

Утікла назавше міць і сила

Хто ж мені, сліпій тепер поможе?

‍

„Нові — мрії, дні — безкрає лихо.

Щастя я не знаю… Вічно хора.

Та одна лежу сумна і тиха,

Мовчки все терплю я люте горе...

‍

„Не багацтва я від тебе хочу.

Про одне благаю щохвилини,

Про одно ллють сльози мої очі:

Сина. Ой, верни мойого сина."

‍

Хана з богом все отак говорить,

їй здається: він напевне слуха.

Ні, це вітер дме так із надвору,

Вікна огортає завірюха.

‍

Вдарить буря і рвонеться Хана,

Щоб хутчіше одчиняти двері.

У сліпих очах вже радість Хани,

Наче просвітліли очі мертві.

‍

Одчинила... Та нема нікого,

Милого її не видно сина.

Біло скрізь. Заметена дорога,

Плаче, завиває хуртовина.

‍

Знов стара сідає коло груби.

Молиться та хлипаючи плаче.

„Ой, ребойно-шлойлом“, — шепчуть губи,

Камнем сльози, котяться гарячі.

‍

Сутеніє. Ніч ступає тихо.

Розгортає чорний плащ на дворі.

Вщухла буря. Зупинився вихор,

Злотоокі замигтіли зорі.

‍

Сонно в хаті бідної вдовиці.

Смерть в очах, а серце щулить горе

Удова, недочекавшись Іці.

Втомлена від дум заснула скоро.

‍

Спить стара. Дрімають з нею сльози.

З скрипом одчинились мерзлі двері

І ввійшов хтось разом із морозом —

То ’д кравця прийшла з роботи Двере.

‍

Тиша... Мамо! Мамо, добрий вечір.

Мати спить і Двере лямпу світить.

Горщик витягає тихо з печи

Та одна сідає пообідать...

‍

Сном глибоким хата вся понята,

Тільки Двере, плачучи на софці.

Дивиться на образ свого брата.

Що убили в Звяглі соколовці.

‍

Україно... Степ та поле

чорноземні розляглись.

Їх одмухують тополі,

оперізує їх ліс.

Рівний степ... як на долоні,

небо синяя гора,

по степу мчать бистрі коні,

по степу лунає храп.

Їду. В серце ллється радість,

ллються хвилями пісні…

і лунає гімн Дніпра десь…

Чи то в казці, чи ві сні?

К-га-к-га-а гегочуть ґави,

мітингують: степ — сельбуд,

та цілуються заграви

з небом, з вітром на степу.

Он колонії навколо,

чую близький крик коня…

Гей хутчіше, бал-аголо,

„степових" своїх ганяй!

Сонце гасне. Небо літнє

вже сховалось в синій млі…

Тпр-ру! І стали коні пітні

і приріс віз до землі,

все сховалося у пітьмі,

з днем і степ уже зомлів.

А навколо — степ та поле

чорноземні розляглись,

їх одмухують тополі,

оперізує їх ліс.

‍

Там де сріблястії граються хвилі

И вітер над ними вербу сонну хилить,

Там під вербою лежить у могилі

Мама моя.

‍

Мріями, думами я без упину

До того місця далекого лину,

Щоби провідати маму покійну

Кожного дня.

‍

Казку розказують срібнії хвилі,

Хоч все тут мертве, та мертве це миле,

Бо під вербою лежить у могилі

Ніжная мама моя.

‍

Вагання і сумніви з серця — геть!

Очей не обертайте в чорне вчора…

Хвилюється кругом пшеничне море

I кличе вас: ідіть у даль — вперед!..

Колосся гнеться наче очерет.

Де заростали тирсою простори

Гарцує нині тракторист бадьорий

І тракторами цілину дере.

Лунає спів... на поле колосисте

Уп'явся буровій немов бурун,

Торкнувшись степових, принишклих струн…

До співу того линь же, колоністе!..

Ти рівний став в сім'ї нових людей

З іменням славним: селянин—єврей. 

‍

м. Кривий Ріг

О степе сонячно-зелений, 

Шумливим подувом вітрів 

Ти вієш радістю на мене 

І душу сяєвом зогрів. 

Земля! Земля !.. — Надхнене гасло —

Веде і зве на вірний шлях. 

Пориви в серці не погасли, 

Ми їх роз'ятрим на полях. 

Минулих днів безкрає горе 

Розтане в спогадах моїх... 

Грими ж, о тракторе, бадьоро, 

Вали віки із кволих ніг!

Піду осяйними шляхами, 

Що ними прадіди ішли 

І задзвенять новітні гами 

Зелено-золотавих злив. 

Почую знову милі співи, 

Знов рідна пісня прогримить 

На чорноземних, пишних нивах 

Із уст Есфірей, Суламіт. 

Не в Єшібот і синагогу 

Єврей оновлений піде —

На злоторунную дорогу 

Його вестиме сивий степ. 

І понесу туди не тору, 

Не темну біблію батьків,­

А силу буйну і бадьору, 

Огонь, що в прадідах горів. 

Минулих днів безкрає горе 

Безсило падає до ніг. 

Грими ж, о тракторе, бадьоро:

Віки, як ти, я переміг!

‍