Творчість українського поета Івана Кулика забута насамперед через жваву революційну тематику. Згадують його частіше як начальника від літератури та партійного функціонера — встиг він побувати і членом ЦК КП(б)У та першим головою спілки письменників УРСР.
Ізраїль Юделевич Кулік народився в українському містечку Шпола у сім'ї меламеда. Вдома розмовляли на їдиші, але в сім'ї всі володіли і російською мовою. В Умані закінчив чотирикласне училище. Там же потоваришував із сільськими хлопчаками, яким захоплено переказував прочитані пригодницькі романи. Після арешту старшого брата за участь у революційній діяльності підлітком приєднався до підпілля.
У 1911 року вступив до Одеського художнього училища, але змушений був його кинути через відсутність грошей на навчання, у 1914-му виїхав до США. Працюючи в шахтах, приєднався до марксистських кіл, почав співпрацювати у нью-йоркській емігрантській газеті «Новий світ». Ісроел став Іваном, двомовним журналістом, який за період з 1915 по 1917 рік надрукував понад сто статей у російській та українській емігрантській періодиці. Там же, у «Новому світі» почали публікувати його вірші російською мовою.
У 1917-му разом із приятелем Миколою Бухаріним (майбутнім членом ЦК) через Далекий Схід повернувся до України, де авантюрна біографія значно поповнилася — один із засновників більшовицької партії України, перший голова загону червоних козаків, більшовицький агітатор та агент у Західній Україні, редактор газет, військовий комісар, двічі поранений, і нарешті, в'язень, якого польські легіонери засудили до розстрілу. Куликові пощастило — з в'язниці ві все ж таки вийшов, ще й одразу ж опублікував свою першу поетичну збірку. І з цього моменту вірші писав уже лише українською мовою.
Далі було також цікаво — робота в Наркоматі закордонних справ, робота консулом у Канаді, плідна робота редактором та рушійною силою літературних процесів.
Як, мабуть, здогадуєтеся, все закінчилося у 1937-му арештом: Кулику було що інкримінувати — від лівого ухилу та зв'язку з Бухаріним до правого ухилу та дружби з Миколою Скрипником (на той час легендарний український нарком, який намагався об'єднати більшовицькі ідеї з національним відродженням, вже застрелився).
«…з 1925 року був агентом англійської розвідки, якого завербували для роботи на користь Великобританії представники “Інтелідженс сервіс“ у Канаді під час перебування там у ранзі консула СРСР».
Дружину Кулика, поетесу Люціану Піонтек, розстріляли на кілька тижнів раніше за самого Кулика.
Реабілітовані у 1956-му: «Постанову скасувати, справу через відсутність складу злочину закрити».
Я був поранений у груди,
Лежав без сили на землі.
Я був один: розбіглись люди
І поховалися у млі.
Дивився навкруги: пустеля,
Руїни голі розляглись…
А тут була рідна оселя
І все, мов рай, цвіло колись.
Все знищила лиха пожежа;
Перемогли нас вороги…
І жаль обняв мене без межі,
I стислось серце від нудьги…
Та то лиш мить! Бо я не смію,
Не можу віру загубить.
Не можу втратити надію,
Що наша сила побідить.
То лише я лежу розбитий,
То лиш мене перемогли!
Ось бачите — червоні квіти
Під небом буйно розцвіли:
То прапори червоні мають
І, ніби птиці, — рвуться з рук!
Ось, чуєте, — громи лунають:
То згук війни, то бою згук!
Все ближче, ближче легіони…
Вже чути брязкіт — стук мечів…
Їх сотні, тисячі… мільйони
Відважних велетнів-бійців!
Яскравим полум'ям палають
Їх променисті походні.
Ось-ось вони перемагають…
— Гей, враже, не спасешся, ні!…
Хіба ж є в світі перепони,
Щоб стримать їх тепер змогли
…І урочисто-срібні дзвони
Під ясним небом загули.
Всі мрії дивні та бентежні
Здійснилися. Гей, хвиле, стань.
Бо ти одкрила нам безмежні
Шляхи довічних досягань!
І хори солодкоголосні
Мене уводять в світлий рай,
Я йду до вас!…
Зітхання млосні —
І серце пірвалося вкрай…
***
Прокинувсь я. Безсило руки
Стискали грудь. Між пальців кров
Пробилась з рани. Знову муки
І біль — страшний, пекучий — знов.
Вже зникла десь моя надія.
Heдовго в світі жить мені...
І все-таки — таємна мрія
Десь заховалась в глибині.
І з подихом жахливим смерті
Мене так радісно мирить:
— О, як мені б бажалось вмерти
В ту дивну, ту чудову мить,
Коли життя мій сон завітний,
Ясний, яскравий, многоцвітний,
Мій променистий сон здійснить!
1918
Пісня третя
X
Химерно-сиві кучеряві гронця
У збурені спадають зеленя,
Й на обрії вітрила, навмання,
Із моря Чорного — прямують в море сонця.
А ближче, за незламним хвилерізом,
Над берегом від натовпу рудим —
Так жартома статечний синій дим
Змагається з легеньким літнім бризом.
Так, це Одеса. Де ж бо ще на світі,
В якому місті, над яким з морів
Бринять такі безпечні й діловиті
Акорди сонця, хвиль і димарів?
Ви ж бачите, як гавань поновіла!
З радгоспів лави тракторних когорт
Дарами сповнюють гостинний порт.
В Мілан, Стамбул, Геджас і гирла Ніла,
Напнувши крила алих корогов,
Залізним роєм ринуть теплоходи;
А кам'яний каскад — широкі сходи,
Що їх колись багрила наша кров, —
Затопить кров'ю запашних пшениць,
Бо вже здіймають вежі кам'яниць
Гіганти — елеватор і холодник.
На Дерибасівській вже не пізнати руху,
Бо зміст його зазнав незнаних змін,
Бо спопелить і в маловіра скруху
Вогнем краваток піонерзагін;
Бо з катакомб, що в них заскніла Чумка,
Давно забив новий, потужний триб
І в орудійних щелепах похрумкав
Одесу фраєрів, арапів і неріб;
І любо в час, коли почне Пересип
У заводський вистукувать тамтам,
Відчути серце зновлене Одеси,
Що твердо й впевнено пульсує там.
…А те старе, що вив'яло в знемозі
Або втекло за сотні меж і льє,
Лишило на бульварі Рішельє
В комічно-бутафорській римській тозі…
XI
Та в час, коли Василь туди потрапив,
Що бачив у «Пальмірі степовій»?
— По «Дерибабушці» снують «арапи»
Й без ліку сутенерів та повій.
Ще міг дивитись на кафе Фанконі,
Де туш годованих ледачий тиск,
Чи стежити, як «дутиками» коні
Везли нероб, жмути зривали іскр;
На Ланжероні — пляж, набитий вічно
Гнітючим місивом бридотно-в'ялих м'яс,
Й на Молдаванці — злидні гомеричні
Від поножовщини приходили в екстаз;
Із виразом ніяковим, аж хворим,
Чужий оточенню, мов віщий князь Олег, —
Там «чорний Пушкін став над Чорним морем»,
Оспіваний «від всіх моїх колег»…
(Ви ждали образів? Дарма, я бережу їх:
Не на стару ж Одесу витрачать
Я б мав їх, не на ту, що на буржуях
Своїх недбальства виткала печать).
Хоч ту печать уже змивало жахом,
Що моторошно часом їх томив
В чеканні дня, коли над «мирним» дахом
З «Потьомкіна» розітнуться громи.
Був П'ятий рік, і все густішав подих
Обурення, напруженого вкрай,
І все частіш лунало по заводах
Суворим вироком коротке: — Страйк!
Ніхто б не міг згадать, в якому віці й році,
З якої бухти вперше привид цей забрів,
Та бачили його в широтах всіх морів:
У вередливій Магеллановій протоці,
Над каменем Ортак, де дьявол Орібель
Завів кубло, за Кабо-Верде й біля Фріско
Ввижався морякам зловісний корабель;
Хай течія морська сумирна, мов колиска,
І свідчить плин сузір про подорож, плідну
Багатим баришем, щасливу й бездоганну;
Та в час, як сутінки небес і океану
У сутінь сполучаються одну, —
Спливає тінь бродяги-корабля,
І сіє сумніви, й надію віддаля,
Й віщує невблаганну небезпеку,
І жахно всім — від рубки до спардеку,
І море штормами й смерчами бурить хлань,
І вимагає жертв, і щирить пащу хлань ця…
Дни, чем далее, короче.
Дни безрадостно-темны.
Нескончаемые ночи
Холодны…
Нет работы! Всю неделю
Всюду я брожу один.
Иль стою — гляжу без цели
У витрин…
Мне бы хлеба… Хоть немного…
Только… только бы прожить.
Где же взять? Иль… ради бога
Попросить?..
Скоро город ночь покроет,
Заблистают фонари;
Холод адский. Ветер воет.
…Жди зари!
Эх, кажись бы, проработал
Целый год я, целый век.
Всё б, кажись, на свете отдал
За ночлег!
За минутою минута.
Всё ходи, броди до дня.
Нет ночлега, нет уюта
Для меня!
Дни, чем далее, короче, —
Беспросветны, холодны…
Эх, томись, терпи, рабочий.
До весны!..
Нью-Йорк. Декабрь, 1914.
