Ім'я поета Якова Гальперіна, який виступав у пресі під псевдонімами Яків Галич і Микола Первач, читаючій публіці може бути відоме у зв'язку з нещодавнім (ще довоєнним) літературним скандалом. Нині покійний літературознавець Леонід Кацис у жовтні 2021 року виступив із різкою критикою складеного літературознавцем Павлом Поляном (Нерлером) двотомника про Бабин Яр «Яр смерті — яр пам'яті», звинувативши останнього у відкритій пропаганді та виправданні колабораціонізму. Подробиці перепалки можна знайти в матеріалах на gorky.media, а ми лише зазначимо, що приводом для нестримних звинувачень стало саме есе про долю Якова Гальперіна — огидного ренегату для одних чи патріота України для інших.
Яків Гальперін народився у квітні 1921 року у Києві. 1939 року на Всеукраїнському літературному конкурсі до 125-річчя від дня народження Шевченка молодого поета нагородили стипендією Народного комісаріату освіти. У 1940-му він вступив на філологічний факультет Київського університету. Публікуватися почав у 1938-му українською та російською мовами під псевдонімом Яків Галич.
«Невисокого зросту, з круглим обличчям, з кучерявим темно-русявим волоссям і розумною, ледве уїдливою посмішкою. Мав звичку щільно стискати губи — очевидно, щоб надати обличчю виразу жорсткості. Незважаючи на сильну кульгавість, ходив швидко, легко».
Коли почалася війна, через важку кульгавість (наслідки перенесеного в дитинстві поліомієліту) його не мобілізували. Все літо 1941-го він провів на окопних роботах, а у вересні, коли падіння Києва було неминуче, твердо вирішив залишитись у місті: «Я маю побачити, як німці увійдуть до мого Києва».
Під час реєстрації населення німцями у листопаді 1941-го Яків заявив, що паспорт втратив. Деякий час переховувався у родині Світлозара Драгоманова. За участю Ізидори Косач-Борисової, сестри Лесі Українки, яка мала тісні контакти зі співробітниками міської управи, Драгоманов допоміг Гальперіну виправити документи на ім'я Якова Галича та легалізуватися.
Став членом Спілки українських письменників, організованої Оленою Телігою. Під псевдонімом Микола Первач співпрацював в оунівських газетах «Українське слово», «Літаври» — публікував вірші та критичні статті.
(ОУН — Організація українських націоналістів, що ставила за мету створення самостійної єдиної української держави)
Вже після заборони цих видань і перших хвиль арештів оунівців, Теліга в одному з останніх своїх листів пише: «Я[ків] засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвяченнями і без присвячень мені, але віршами наскрізь “нашими”».
У травні 1943-го дружина, стосунки з якою Гальперіна на той час були дуже складними, викликала його запискою на розмову. Він покинув квартиру друга, де ховався, і більше не повернувся. Одразу після зустрічі із дружиною поета заарештували гестапівці. Чи брала вона участь у цій історії усвідомлено, мемуаристи однозначної відповіді не дають. Але разом із гестапівцями поета чекав, зустрінутий незадовго до того злощасного дня, довоєнних часів сусід-знайомий Левітін (так, єврей по батькові), який співпрацював із німцями і, ймовірно, влаштував затримання.
Яків Гальперін не дожив кількох місяців до звільнення Києва. Його рукописи зникли. Вірші Гальперіна з'явилися у пресі лише через півстоліття. Більшість завдяки тому, що їх запам'ятали друзі поета — Наум Коржавін, Марк Бердичевський та Борис Каштелянчук.
І
Є вітер осені, холодний і стримкий,
коли на заході перегорає сонце,
він шаленіє — вітер! —
й ти питаєш: що це?
— То хуга йде, і ти згубив спокій.
Ти будеш весь в передчутті страждань,
вуста змовчать, а серце захолоне,
і тільки очі — нишком та потай —
молити будуть — і пошлють прокльони…
То хуга йде, навальна й льодова,
і не питай: чом гніваєшся, доле?
Й не нарікай на серце захололе —
то хуга йде, і — ти згубив слова.
То ж не дивись у мертву височінь,
то ж не зори в скривавлену безодню —
конаючий, іще живий сьогодні,
іще тріпочачий —
спочинь.
II
Ти, люта ненависть, володарка моя.
Я тут чужий, тут ворог — кожен стрічний.
Лиш назову своє ім’я
І буду проклятий аж тричі.
Але змовчу, кривавлячи уста
і зуби зціплю — хай конає слово.
Вогнем дихнула б річ —
і не минула б злого,
та — знаю — час ректи бо не настав.
Він прийде ще на вістрях злих мечів,
і ви почуєте ще знову і знову
поетову пророчу мову,
де слово кожне корчить біль і гнів.
1940
Ви чули —
Весняна злива прийшла,
шпурляючи град і грім?
Поетам снились солодкі сни
та безліч блискавих рим,
Їм бачилось: рима на риму йшла,
оди строчились вшквар —
у видавництві чемний касир
сплачував гонорар.
Але не стрінути Музи їм,
не бачити Музи їм —
вона співуча і навісна
і дасться лише навісним.
Я цілував її губи п’янкі
та на руках ніс.
Осінь ішла, хуга ішла —
зорі падали вниз.
Я говорив їй — будь-що-будь,
з тобою життя пройду:
бачу біду, чую біду,
передчуваю біду!
Але залізо в жилах моїх,
пломінь в очах моїх,
А на вустах — тонких і злих —
непереборний сміх.
О, не забути мені, не забуть
синіх осінніх днів.
Стали жорстокими очі мої,
в серці моєму гнів.
Застерігає Коханка мене:
«Плач, скаженій, а пиши!».
«Де ти?» — питаюсь я у душі —
і не знаходжу душі.
Але відрізує Гнів: «я тут!»
Ненависть каже: «є!».
— Бери тріпочаче горе це —
воно по праву твоє!
Ні, не шукатиму вороття,
ні не здійму каяття —
болями, радощами, слізьми,
приймаю тебе, Життя!
Болями, радощами, слізьми —
останнім хотінням клянусь
Я ще, людоньки, посміюсь,
люто ще посміюсь!
Полуистлевшие расскажут фото
О наших лицах, смуглых и суровых.
Пластинки, уцелевшие от бомб,
Заговорят глухими голосами,
Отличными от наших голосов,
И рыжие газетные столбцы
Откроют наспех деланные сводки.
В глубокодумье мемуаров сыщут
Крупицы наших мыслей и страданий.
Из строк возьмут тяжелые слова,
Рожденные в затишии боев,
И, верно, будут удивляться, как
Могли мы думать о траве и небе.
Но никогда сердцами не поймут
Ни нашей скорби по убитым, ни
Молчания умерших городов,
Еще дымящихся… Ни неуемной,
Как голод, ненависти… И ни той
Бесовской гордости, что нам одним
Дано и выстрадать и победить.
1940
На привалах молчим. И отогреваем шинели
на холодных кострах. И выпрашиваем: “Починай”.
Хрипловатый басок выводит: “Ой, хмелю мiй, хмелю”, —
а другой, перебивши: “Ой, їхав козак за Дунай”.
Нас учили не верить ни в черта и ни в романтику.
Кровью платят за кровь. И кровью смывается кровь.
И уже позабыты теплые руки матери.
Только изредка вспомнятся теплые руки матери,
первозданная тишь да скрипение флюгеров.
Это в песне поется: “Краще було б не любити”.
Мы ж забыли, когда целовали в последний раз.
Топчем мерзлую землю и к топям идем необжитым.
Чем нас встретит весна и ветрами какими обдаст?
Будут взрывы дождей, будут ливни, и по-над озерами,
по-над холодом рек финское солнце взойдет.
Мы исходим Суоми по топям и по косогорам,
от реки до реки, по равнинам, и вплавь, и вброд.
И тогда мы вернемся. Мы еще повернем издалека.
Мы еще позабудем сполохи батарей.
Їхав хлопець за Буг. Переїхав та Паленiокi.
Ох i дальняя путь! А заїхав, козаче, за Рейн.
1940
Вселенные рождаются и канут
в небытие… Но ты вечна,
привычка умниц подымать стаканы
и не скулить в глухие времена.
Пускай к двенадцати друзья сойдутся…
Как прадеды, мы пиршество начнем
без председателя и резолюций,
но с виночерпием и неплохим вином.
Мы пьем, друзья!
Не с тем ли, не затем ли,
что в нашем сердце, вашем и моем,
есть мужество, чтоб постоять
за землю,
где мы родились и где мы умрем…
31 декабря 1940 года
Я говорю, быть может, скоро
мы все погибнем, тамада,
и пепелищем станет город,
где мы родились, тамада,
опустится старинный ворон
на Золотые ворота…
И говорю: когда беда
близка, с любимыми не спорят,
к любимым рвутся, тамада,
как рвется из консерваторий
рев струн и меди, тамада.
Приветствую тебя, страда!
Плоты стучат и воздух горек,
но что из этого? Который
мы тост подымем, тамада?
За что мы выпьем, тамада?
За солнцем взятые просторы
взахлеб грохочущей весны,
за медленный закат над морем,
за сладкие, как в детстве, сны,
за зеленя, за ливень спорый,
летящий наискось в весну,
за тихие степные зори,
за то, что горе — не беда,
за то, что мы еще поспорим,
я говорю: еще поспорим,
кому подохнуть, тамада…
Май 1941 года
