Грицько Кернеренко — один із перших представників «українсько-єврейської літературної традиції».
Грицько Кернеренко (який насправді був Гіршем Кернером) походив із багатої єврейської родини, яка контролювала у Гуляйполі (місто неподалік Запоріжжя) одразу кілька галузей економіки. Його знали як самотнього єврейського українофіла, чужого і серед багатих євреїв, і серед русифікованих українських інтелігентів.
У рідному Гуляйполі Кернер займався аматорським театром, що існував при заводі сільськогосподарських знарядь торгового дому «Борис Кернер та сини»; у ньому у молоді роки грав Нестор Махно.
Дружина Гірша Кернера Ревека займалася благодійністю, була засновницею та покровителькою жіночої єврейської школи в Гуляйполі; під час Першої світової війни допомагала місцевому лазарету та єврейським сім'ям, чоловіки яких загинули на війні.
Гірш і Ревекка мали трьох синів — двійнят Якова та Віктора 1897 року народження, і Еміля, який народився у 1899-му.
Кернеренко оспівував (частіше оплакував) свою любов до України, яку він зображував як землю обітовану, і схилявся перед Шевченком як перед українським месією.
Маючи блискучу освіту, здобуту як у Росії, так і за кордоном, він писав вірші, оповідання, п'єси українською мовою тоді, коли це, м'яко кажучи, не віталося. Перекладав українською Шолом-Алейхема, Фруга, Надсона, Гейне, Пушкіна. Видав п'ять книг, включаючи чотири збірки поезії. Його вірші публікувалися у різних збірниках.
А ще він встиг відіграти вельми значну роль в історії анархістського руху — саме у нього Нестором Махном було експропрійовано кошти, на які надрукували чи не перші інформаційні листки махновців. (З Махном при цьому Кернер залишався у добрих стосунках навіть після еміграції обох).
Помер Гірш Кернер у своїй паризькій квартирі у листопаді 1941-го. Сини були депортовані, війну пережила лише Ревекка. Могили Гірша та Ревеки не збереглися.
Прощай, Україно моя —
Тебе я кинуть мушу;
Хоча за тебе я б оддав
Життя і волю й душу!
Але — я пасинок тобі,
На жаль — це добре знаю
Й про між других дітей твоїх
Я не живу — страждаю.
Не сила знести вже мені
Глумлінь тих по над міру
За те, що я й твої сини
Не одну маєм віру.
Тебе ж, Україно моя,
Я буду вік кохати:
Бо ти хоч мачуха мені,
А все ж ти мені — мати!
Я знову побачив степи України,
Я знову зелений гай темний уздрів,
Гай темний, де лучші й щасливі хвилини,
Найкращії лїта свої я прожив.
Де щастю гряницї не знав я нїколи,
Співав свої піснї й слїзми обливав,
Ще першими, серце; і жив я на волї:
Нїякого горя тодї я не знав.
Я плакав, кажу я, та радісні сльози
Лилися і чисті мов перли були.
Ті сльози — то перші були мої рози:
Вони вже нїколи так більш не цвили!
І лекшало серцю було, як заплачу,
І пісня поллється, і славно менї…
Тепер же немає тих слїз, і неначе
Роса та на сонцї, так висхли вони.
Співав я в гайочку, співав у оселї —
Бо, звісно, в менї молода грала кров,
І все, що я бачив, здавалось веселим…
Я думав, що в сьвітї є щира любов…
Я думав, кажу я.. Чому-ж я не маю
Тепер більш тих думок і слїз тих сьвятих?
А серце із жалю все більш замирає,
І ментів щасливих немає вже тих!...
І знову тепер я, сьвята Україно,
На землю приїхав сьвятую твою;
Прийми мене, ненько, твоя я дитина,
Для тебе і пісню співаю свою!
Співай же мій орле
Мій орле могучий!..
Не знають тебе ще брати,
Не взнали вони, ще який ти півучий,
Не знають вони ще, хто ти!
Багато поетів між нами співає
І в кожного пісня своя,
Та кращої з всіх тих пісень і немає,
Як пісня, мій друже, твоя.
Від щирого серця, як янгол правдива,
З любові та правди тії...
Отим-то і пісня твоя уразлива
Для тих, хто почує її!
Хто серцем-душею у грязь вже поринув,
У кого надії нема,
Хто Бога і віру зовсім вже покинув
В тому вона дух підійма.
І силу нову тому пісня приносе,
І грішника душу кріпить...
І знову він Бога Єдиного просить,
Щоб сили дав вірить, любить…
Не лікарю й зіллю того не зробити,
Що роблять твої ті слова:
Від них починає й всяк злодій любити,
І падша душа ожива.
Співай же, мій орле, братам своїм рідним
З братами у купі й молись:
І може не скоро, а все ж таки прийде
І врем’я Мессії колись!..
І хто повірив би, щоб оттаке прийшлось,
Що панський рід увесь знівечив ся до щенту:
Що панство за шинки тепер уже взялось,
Не тільки за шинки — взялось і за проценти!
Пропили все, як є, добро своє пани!
Відкрили їм кредит, прийшли на поміч банки…
І те не помоглось: і землю й жупани —
Пропили чисто все пани та полупанки.
А кров в них не проста — вони-ж таки пани,
Не то що ті Жиди — всесьвітнї бідолахи;
Одежа чиста в них, з лампасами штани,
На куртках ґудзики й які блискучі бляхи!...
І чиста кров така повинна бідувать!
А Жид в шинку сидить і гроші загрібає…
І звелено в Жидів шинкарство одібрать
І посадить панів — вони хай заправляють!
Чи правлять там вони самі, чи може пють,
То діло не про нас, то времячко покаже…
За те-ж горілки вже Жиди не продають,
І Жидови „шинкарь“ ніхто тепер не каже!
