Грицько Кернеренко — один із перших представників «українсько-єврейської літературної традиції».
Грицько Кернеренко (який насправді був Гіршем Кернером) походив із багатої єврейської родини, яка контролювала у Гуляйполі (місто неподалік Запоріжжя) одразу кілька галузей економіки. Його знали як самотнього єврейського українофіла, чужого і серед багатих євреїв, і серед русифікованих українських інтелігентів.
У рідному Гуляйполі Кернер займався аматорським театром, що існував при заводі сільськогосподарських знарядь торгового дому «Борис Кернер та сини»; у ньому у молоді роки грав Нестор Махно.
Дружина Гірша Кернера Ревека займалася благодійністю, була засновницею та покровителькою жіночої єврейської школи в Гуляйполі; під час Першої світової війни допомагала місцевому лазарету та єврейським сім'ям, чоловіки яких загинули на війні.
Гірш і Ревекка мали трьох синів — двійнят Якова та Віктора 1897 року народження, і Еміля, який народився у 1899-му.
Кернеренко оспівував (частіше оплакував) свою любов до України, яку він зображував як землю обітовану, і схилявся перед Шевченком як перед українським месією.
Маючи блискучу освіту, здобуту як у Росії, так і за кордоном, він писав вірші, оповідання, п'єси українською мовою тоді, коли це, м'яко кажучи, не віталося. Перекладав українською Шолом-Алейхема, Фруга, Надсона, Гейне, Пушкіна. Видав п'ять книг, включаючи чотири збірки поезії. Його вірші публікувалися у різних збірниках.
А ще він встиг відіграти вельми значну роль в історії анархістського руху — саме у нього Нестором Махном було експропрійовано кошти, на які надрукували чи не перші інформаційні листки махновців. (З Махном при цьому Кернер залишався у добрих стосунках навіть після еміграції обох).
Помер Гірш Кернер у своїй паризькій квартирі у листопаді 1941-го. Сини були депортовані, війну пережила лише Ревекка. Могили Гірша та Ревеки не збереглися.
Прощай, Україно моя —
Тебе я кинуть мушу;
Хоча за тебе я б оддав
Життя і волю й душу!
Але — я пасинок тобі,
На жаль — це добре знаю
Й про між других дітей твоїх
Я не живу — страждаю.
Не сила знести вже мені
Глумлінь тих по над міру
За те, що я й твої сини
Не одну маєм віру.
Тебе ж, Україно моя,
Я буду вік кохати:
Бо ти хоч мачуха мені,
А все ж ти мені — мати!
Співай же мій орле
Мій орле могучий!..
Не знають тебе ще брати,
Не взнали вони, ще який ти півучий,
Не знають вони ще, хто ти!
Багато поетів між нами співає
І в кожного пісня своя,
Та кращої з всіх тих пісень і немає,
Як пісня, мій друже, твоя.
Від щирого серця, як янгол правдива,
З любові та правди тії...
Отим-то і пісня твоя уразлива
Для тих, хто почує її!
Хто серцем-душею у грязь вже поринув,
У кого надії нема,
Хто Бога і віру зовсім вже покинув
В тому вона дух підійма.
І силу нову тому пісня приносе,
І грішника душу кріпить...
І знову він Бога Єдиного просить,
Щоб сили дав вірить, любить…
Не лікарю й зіллю того не зробити,
Що роблять твої ті слова:
Від них починає й всяк злодій любити,
І падша душа ожива.
Співай же, мій орле, братам своїм рідним
З братами у купі й молись:
І може не скоро, а все ж таки прийде
І врем’я Мессії колись!..
Я знову побачив степи України,
Я знову зелений гай темний уздрів,
Гай темний, де лучші й щасливі хвилини,
Найкращії лїта свої я прожив.
Де щастю гряницї не знав я нїколи,
Співав свої піснї й слїзми обливав,
Ще першими, серце; і жив я на волї:
Нїякого горя тодї я не знав.
Я плакав, кажу я, та радісні сльози
Лилися і чисті мов перли були.
Ті сльози — то перші були мої рози:
Вони вже нїколи так більш не цвили!
І лекшало серцю було, як заплачу,
І пісня поллється, і славно менї…
Тепер же немає тих слїз, і неначе
Роса та на сонцї, так висхли вони.
Співав я в гайочку, співав у оселї —
Бо, звісно, в менї молода грала кров,
І все, що я бачив, здавалось веселим…
Я думав, що в сьвітї є щира любов…
Я думав, кажу я.. Чому-ж я не маю
Тепер більш тих думок і слїз тих сьвятих?
А серце із жалю все більш замирає,
І ментів щасливих немає вже тих!...
І знову тепер я, сьвята Україно,
На землю приїхав сьвятую твою;
Прийми мене, ненько, твоя я дитина,
Для тебе і пісню співаю свою!
І хто повірив би, щоб оттаке прийшлось,
Що панський рід увесь знівечив ся до щенту:
Що панство за шинки тепер уже взялось,
Не тільки за шинки — взялось і за проценти!
Пропили все, як є, добро своє пани!
Відкрили їм кредит, прийшли на поміч банки…
І те не помоглось: і землю й жупани —
Пропили чисто все пани та полупанки.
А кров в них не проста — вони-ж таки пани,
Не то що ті Жиди — всесьвітнї бідолахи;
Одежа чиста в них, з лампасами штани,
На куртках ґудзики й які блискучі бляхи!...
І чиста кров така повинна бідувать!
А Жид в шинку сидить і гроші загрібає…
І звелено в Жидів шинкарство одібрать
І посадить панів — вони хай заправляють!
Чи правлять там вони самі, чи може пють,
То діло не про нас, то времячко покаже…
За те-ж горілки вже Жиди не продають,
І Жидови „шинкарь“ ніхто тепер не каже!
